Кожного разу, переглядаючи відео в новинах про побиття, цькування та знущання між однолітками, згадую себе, як чинили ми. (Школу я закінчила *надцять років тому).
Чи билися ми? Однозначно, так!
Чи були агресивними? Не завжди і не до всіх.
Частіше "добру" займали сторону: обирали собі підзахисного (це такий собі невдаха-однокласник), якого ми "стерегли", щоб його не побили ті ж однокласники. Якщо було пізно і подія відбувалася,- на "бандитів" чекала вендетта: дівчата класу ставали на захист скривдженого. Звісно, Інтернету та мобільних не було, тому не було і новин на Ютубі. Вся інформація передавалася усно.
Чи панувала злість у наших вчинках? - Ні, ми були лише за справедливість (Це ми так "думали"). До крові та каліцтва не доходило: поштовхали кривдників, щоб залякати до наступного разу. А наступний раз, звісно, був.
Розмову про скоєне вів з нами класний керівник, часом - батьки.
Захист у класі кожен демонстрував по різному: хтось жалівся вчителям, хтось приводив батьків чи старших братів-сестер, а хтось об'єднувався в невеличку команду та "стояв один за одного".
Відношення однокласників до "новеньких" залежить від першого враження. То ж коли в 5-му класі з'явився тихий і непримітний Ромчик (назвемо його так), усі його хотіли роздивитися, розговорити. Така увага налякала новачка, а тому він мило посміхаючись, обходив школярів стороною. Ігнорування - ось що перше "ввімкнув" клас через тиждень після спільного навчання. Далі підключилися тихеньке висміювання, ховання речей, підстави, адже хлопець ніколи і нікому не жалівся. Ніколи не забуду, як хтось запропоновував пограти в "Гіпноз" (Хто в нього грав, той знає про, що я). Піддослідним, звісно, обрали новачка. "Загіпнотизувати" його вдалося: Рома закотив під лоба очі та впав, вдарившись головою об кут книжкової шафи. Привели до тями та посадили. Ми перелякалися не на жарт не за його життя (!), - страх за власну шкуру нас налякав більше за все: що скажуть вчителі, директор? Обійшлося...
Більше хлопці Рому у досліди не втягували, але й дружбу не пропонували. Викидання портфелю за вікно, зашиті рукави куртки, прорізані пакети лезом бритви, натерта часником парта ще раз йому нагадували, що про нього ніхто не забуває. Хлопчина став вигнанцем. Переходячи з класу в клас, Роман все більше замикався в собі.
Раніше можна було закінчувати 9-річку. Роман "відсидів" вісім класів.
Я зустріла його вперше, коли навчалася на другому курсі універу, в кафе: сидить у колі друзів "незнайомий" знайомий однокласник, спілкується, посміхається, щось розповідає. Роман на той час екстерном закінчив школу, вступив до коледжу за спеціальністю "зубний технік". Друга зустріч була ще більш несподіваною - зустріла однокласника у міській стоматполіклініці, де він працює стомалогом. В нього родина, квартира, робота. Одним словом, живе достойно.
Ви можете запитати, чому в класі ніхто не заступився за хлопця? Невже серед 20 учнів не найшлося нікого, хто б його підтримав?..
Ми не можемо повернутися у вчорашній день, але сьогодні повинні зробити все, щоб такі випадки зійшли нанівець.
Немає коментарів:
Дописати коментар